Єжи Ґедройць: редактор, що творив історію Східної Європи

Цьогоріч Польща відзначає 120-річчя від дня народження Єжи Ґедройця, а 2026-й оголошено роком цього визначного інтелектуала. Для багатьох він відомий насамперед як засновник і редактор паризького часопису «Культура», що виходив з 1947 року. Але для історії він став значно більшим — архітектором польсько-українського примирення та захисником незалежності України, Литви й Білорусі.

Народився Ґедройць у Мінську 27 липня 1906 року. Революційні події змушували родину переїжджати — Москва, Петербург, згодом Польща. У Варшавському університеті він вивчав історію та право, а на семінарі українського історика Мирона Кордуби був єдиним поляком. Саме там він глибоко пізнав українську історію і завів дружбу з українськими діячами.

Під час війни Ґедройць служив у Польському корпусі генерала Андерса, пройшов шлях від Іраку до Італії, де брав участь у битві під Монте-Кассіно. Після війни він опинився в еміграції й у 1946 році заснував у Римі «Літературний інститут», який згодом переїхав до Франції. Його журнал «Культура» став не просто виданням, а інтелектуальним центром, що зберігав польську культуру в часи комунізму та формував покоління, яке прагнуло свободи.

Редактор безстрашно друкував заборонені твори, зокрема «Архіпелаг ГУЛАГ» Солженіцина, і давав голос українським інтелектуалам — Богдану Осадчуку, Юрію Лавріненку, Юрію Шевельову, Борису Левицькому. Він таємно отримував із СРСР тексти самвидаву, перекладав їх і поширював на Заході, а також збирав інформацію про арешти дисидентів — В'ячеслава Чорновола, Василя Стуса, Євгена Сверстюка, Валентина Мороза, Леоніда Плюща.

Доктрина Ґедройця, відома як ULB (Україна, Литва, Білорусь), закликала польських політиків визнати втрату східних земель, підтримати незалежність сусідів і відмовитися від імперських амбіцій. Ці ідеї лягли в основу зовнішньої політики Польщі після 1989 року, а згодом вплинули на геостратегічні концепції Збігнєва Бжезінського.

У 1994 році Ґедройць відмовився від ордена Білого Орла — на знак протесту проти політичного курсу влади та згідно зі своїм давнім правилом не приймати державних відзнак. Помер він 14 вересня 2000 року, а останній, 637-й номер «Культури» став фінальним акордом його справи. Сьогодні в Києві є вулиця його імені — пам'ять про людину, яка присвятила життя ідеї вільної Східної Європи.