«Не хочу годувати цього вовка»: азовець і фотограф Роман Закревський про війну, красу та любов

Роман Закревський завжди мріяв знімати війну, але уявляв, що їздитиме у «гарячі точки» по світу. Натомість війна прийшла до нього додому, у Чернігів. 2023-го він доєднався до «Азову», щоб фільмувати так, як уміє: шукати красу навіть там, де її не мало би бути.

Своїми рефлексіями фотограф поділився у книзі «Я стою у довгій черзі разом з іншими військовими», презентованій у Києві в липні. У розмові він зізнається: камера для нього стала мовою любові. «Я дуже люблю людей, бачу їх красивими», — каже Роман. Найбільше задоволення — коли людина дивиться на свій портрет і відкриває себе заново.

Окремо Закревський розмірковує про етику воєнної документалістики. Він свідомо відмовився знімати «чорнуху»: «Не хочу годувати цього вовка». На його думку, фото загиблих, як-от резонансний кадр Єфрема Лукацького з Києва, — це крик, але такий, що часто губиться у хайпі й не виходить за межі української бульбашки. Ефективніше було б показувати таке на глобальних виставках, а не в стрічках соцмереж.

Попри втому й моменти відчаю, коли він відчував себе «черствим шматком м'яса», Роман переконаний: світла вистачить на всіх. «Я продовжую служити світлу. Воно все одно переможе темряву», — написав він цієї весни. А ще додає просту життєву мудрість, яку відкрила війна: «Застели своє ліжко зараз, бо завтра може й не бути».

Після перемоги фотограф мріє про звичайний день без постійного напруження, купання в озері в Чернігові та власну студію, куди люди зможуть приходити просто фотографуватися. А ще — вірить, що серед безкінечного потоку знімків і мемів залишаться справжні перлини, які розкажуть майбутньому про цю війну.