Лигачова про 25 років «Телекритики»: темники, джинса і телемарафон

«Телекритика» з'явилася у 2001-му як відповідь на просту потребу: хтось має аналізувати, що саме показують канали глядачам і чи можна їм вірити. Запустила видання Наталія Лигачова, яка до того працювала оглядачкою телебачення в газеті «День». Стартував проєкт за грант посольства США, у складі «Інтерньюз-Україна». У першій команді було четверо людей: сама Лигачова, Ганна Шерман, Сергій Черненко і Тетяна Акімова. Згодом долучилися Ніна Краснова, Оксана Лисенко, Леся Ганжа, тоді ще студентка Наталя Данькова та інші.

На той момент телебачення було головним джерелом інформації, а великі канали — «1+1», «Інтер», ICTV — поділили між олігархами, лояльними до влади Леоніда Кучми. Незалежних медіа майже не існувало: кілька друкованих видань та інтернет-проєкти, як-от «Українська правда», лише народжувалися. Розраховували на широку аудиторію, але головним читачем швидко стала сама журналістська спільнота. Лигачова згадує, як Микола Княжицький, тоді топменеджер ICTV, побачив у великому ньюзрумі, що на кожному комп'ютері стартовою сторінкою була «Телекритика».

Головною проблемою початку 2000-х Лигачова називає залежність медіа від власників, а тих — від влади. Саме це відкрило дорогу темникам, які з осені 2001 року розсилали факсом на підконтрольні канали. Технологію привезли московські політтехнологи, а керували інформаційним мовленням країни з Адміністрації Президента через її тодішнього очільника Віктора Медведчука. «Телекритика» однією з перших отримала ці документи — їх приніс оглядач, який паралельно працював спічрайтером Олександра Зінченка. Публікувати не стали, аби не видати джерело, натомість використовували для точнішого аналізу маніпуляцій.

Видання було в центрі журналістського спротиву. У 2001–2002 роках разом з Іриною Чемерис Лигачова придумала ідею Комісії з журналістської етики, а на зборах у Будинку кіно 2002-го народився Маніфест проти цензури, під яким зібрали майже 500 підписів. У Будинку вчителя того ж жовтня постали Київська незалежна медіапрофспілка та Страйком. Перед журналістською революцією 2004 року саме Лигачова та колеги запропонували очолити КНМП Єгору Соболєву — і той зумів вивести журналістів на протест 28 жовтня 2004-го.

Після Помаранчевої західні донори вирішили, що демократія перемогла, і підтримку згорнули. «Телекритика» втратила майже всю команду і перейшла під приватне фінансування — до холдингу Олександра Третьякова, а з 2010-го — до Ігоря Коломойського, у групу «1+1». Політичного втручання, за словами Лигачової, не було, хоч і траплялися комерційні тертя. Саме за Ющенка, каже вона, розквітла джинса: свобода слова обернулася свободою платних статей. У 2015-му команда вийшла з групи, а бренд «Телекритика» залишився в холдингу — так постала назва «Детектор медіа».

Сьогодні Лигачова бачить і плюралізм, і нові виклики. Є ручне керування мовленням у телемарафоні, але працюють незалежні інтернет-медіа та опозиційні канали. Найбільша проблема, на її думку, — величезна кількість інформації та складнощі з тим, кому довіряти. На питання про майбутнє вона відповідає стримано: «На українську журналістику чекають складні часи». І додає, що журналістам варто більше єднатися, бо мета в них одна — сильна демократична мирна Україна.