Два роки без звістки: жителька Хмельниччини чекає на дзвінок від зниклого безвісти чоловіка

Степан родом із села Бокиївка Війтовецької громади. До повномасштабної війни він 12 років працював на Війтівецькому заводі з обробки зерна, а 27 лютого 2022 року його призвали до лав ЗСУ.

«На той момент Степану було 55 років. За станом здоров'я він міг відмовитись, але сказав мені: «Я не можу. Потрібно йти захищати рідну землю. Хто, як не я». І пішов служити», — розповідає Лілія.

Службу він починав на Рівненщині, згодом його перевели на Харківський напрямок. 10 грудня 2024 року на Куп'янському напрямку Степан зник безвісти. Він мав звання старшого солдата і був водієм-слюсарем відділення технічного обслуговування бронетанкової техніки 3-го окремого механізованого батальйону.

Остання розмова подружжя досі звучить у пам'яті жінки. «Перед тим, як пішов на завдання, ми з ним телефоном поспілкувались. Чоловік сказав мені: «Тримайтеся, все буде добре, не плачте, не переживайте. Я тільки вийду з позиції і одразу вам передзвоню». Це було майже два роки тому, а я досі чекаю на цей дзвінок», — каже Лілія. За її словами, командування просило чекати, а згодом повідомило, що Степан зниклий безвісти.

Історія цього подружжя почалася ще зі школи — Степан і Ліля були однокласниками. «Так сталося, що я вийшла заміж за іншого, хоча прожила з ним лише півроку. А Степан тоді служив в армії. І сказав до мами: «Я прийду з армії, якщо вона не зійдеться з чоловіком, я її заберу з дитиною, і ми будемо жити», — пригадує жінка. Згодом у пари народився син.

Лілія не припиняє пошуків: їздить на обміни, долучається до акцій на підтримку військовополонених і зниклих безвісти — від рідного селища аж до столиці. «У Війтівецькій громаді щонеділі проходять акції. Є у нас «Дошка Надії» з портретами зниклих безвісти. З-поміж інших там розміщено і портрет мого чоловіка Степана. Куди ми тільки не зверталися: і в Офіс президента, і до омбудсменів, і до міністра оборони, і в координаційні штаби. Здали ДНК-тест, але поки співпадінь не було. Кожного разу, коли повертаються тіла, думаю: «Хоч би його там не було», — ділиться вона.

У пошуках жінці допомагають донька та син, а вдома на Степана чекають четверо онуків. «Внуки дуже чекають його. Найменшому — сім років. В школі, де він навчається, на стіні висить прапор України та фотографії зниклих безвісти. Він з гордістю розповідає, що це його дідусь. Коли я їду на обмін, то він завжди мені каже: «Бабусю, цього разу ти вже привезеш дідуся?» А я кажу: «Якщо пустять, то привезу». То я, як повертаюся з обміну, завжди купляю для нього якусь ігрушку, начебто це від дідуся. Онучок усі ті іграшки зберігає, бо хоче показати діду, коли той повернеться. Вдома, коли лягає спати, хлопчик завжди підходить до фотографії і каже: «Добраніч, дідусю».