«Репіжити» і «мона»: як вінничани впізнають своїх за мовою

Про кілька таких слів розповів популяризатор мови та музикант Рамі Аль Шаєр. Завдяки соцмережам і подорожам ми вже легко впізнаємо галичан чи закарпатців, а от мовні особливості тих, хто живе на схід від Збруча, західніше можуть і здивувати.

Серед характерних слів — «репіжити». Ним описують сильні удари чи хлисти, а ще так кажуть про зливу, коли потоки води б'ють по всьому на своєму шляху. Інше впізнаване слово — «мона», тобто «можна». Тут літера наче зумисне випадає — так само, як у «хтів» замість «хотів». А от «балок» — це лайка, яку вживають замість слова «дурень».

Утім, Вінниччина не зводиться до кількох колоритних слів. Частина області входить до ареалу подільського говору, який належить до південно-західного наріччя української мови й охоплює також значну частину Хмельниччини та прилеглі території. Через сусідство різних мовних ареалів подільське мовлення має чимало локальних варіантів.

Є в ньому й особливості вимови та граматики. Подекуди дієслова звучать із твердим закінченням — «ходит», «носит». Трапляється й перенесений наголос: «будЕш» замість «бУдеш». Є й фонетичні зміни, які на слух одразу видають місцеве мовлення.

Дослідники зібрали великий масив живої мови Вінниччини — діалектну лексику записували в сотнях населених пунктів. Тож місцеві слова — не просто «сільські дивинки», а частина мовної історії краю. Тож коли почуєте від когось «байура» чи «ладнувати», не поспішайте виправляти: можливо, перед вами просто заговорила Вінниччина.