Степ і Республіка: дві сили, що будують і руйнують Україну

У квітні 1710 року в Бендерах, де зібралися вигнанці, які щойно втратили гетьмана, столицю й військо, написали конституцію. П'ять тисяч слів про розподіл влади, обмеження гетьмана, окрему скарбницю, права міст і вдів. Люди без держави сіли й описали, якою вона має бути.

Автор розрізняє дві традиції, які століттями формують українську політику. Степ — це репертуар вольниці: ніхто не нав'язує тобі життя, ієрархії не визнають, провід обирають і скидають швидко. Республіка — це репертуар форми: конституції, канцелярії, податки, тяглість, здатність перетворити спалах на інституцію. А поруч — Імперія, для якої людина лише ресурс.

Уся історія — повторюваний сюжет: Імперія перемагала, коли Степ і Республіка воювали між собою, і відступала, коли вони укладали союз. Січ і Гетьманщина двісті років не давали одна одній перемогти, поки простір не забрала третя сила. Хмельницький став рідкісним синтезом: перетворив енергію повстання на державу з канцелярією та дипломатією. А 1919-й — найдорожчим розпадом: отамани, що не хотіли підкорятися, армії, які танули у вольницю, і сімдесят років бездержавності.

Євген Маланюк назвав Україну степовою Елладою, багатою на стихію, але бідною на Рим — форму й дисципліну. В'ячеслав Липинський говорив про охлократію, схильність з'їдати власні проєкти зсередини. Обидва бачили в Степу лише руйнівника, хоча сучасні дослідники, зокрема Сергій Плохій і Джеймс Скотт, трактують козацьку втечу на фронтир як свідому стратегію людей, що не хочуть бути для держави податком чи рекрутом.

Дев'яносто перший рік зробили обидві сили: ланцюг злуки й студентський граніт — чистий Степ, а номенклатура, що проголосувала за незалежність, — Республіка. Майдани були спалахами Степу, які Республіка болісно вбирала в інституції. А двадцять другий рік став найчистішим союзом: тероборона поруч із Генштабом, волонтери з логістикою Міноборони. Степ дав швидкість, Республіка — тяглість, і Імперія, що планувала парад на третій день, зустріла те, чому не мала відповіді.

Тепер, за чотири роки, автор бачить перші тріщини: Степ, який віддав державі свою швидкість, починає забирати людей назад, а Республіка відповідає примусом. Цей сценарій уже був — у дев'ятнадцятому. Але є й інший фінал, написаний у Бендерах: розбиті люди не розійшлися по вольницях, а сіли й написали конституцію, обмеживши самих себе. Програна війна навчила їх: вольниця без форми гине, а форма без вольниці не варта смерті. Триста шістнадцять років по тому ми вперше маємо і форму, і живу вольницю. Питання не в тому, хто переможе, а чи встигнемо написати спільну конституцію до того, як почнемо писати одне одному вироки.