Липневі граблі: чому звільнення Федорова створило проблему
Відставка міністра оборони Рустема Умєрова та скандал навколо Михайла Федорова знову нагадали про стару хворобу української влади – боротьбу з тими, хто має високий рейтинг довіри.
Минулорічна криза з НАБУ і САП, схоже, нічого не змінила. Через рік історія повторилася: знову ті самі помилки. Громадський діяч Юрій Кужелюк зауважує, що стиль прийняття рішень, який асоціювався з Андрієм Єрмаком, нікуди не зник, хоча сам Єрмак нібито втратив вплив.
Проблема виникла, коли влада вирішила замінити уряд. Кандидатура прем’єра виглядала серйозною, склад кабінету – прийнятним. Суспільство майже повірило, що президент нарешті взяв правильний курс. Але потім почалися дивні ходи з Федоровим, Клименком і призначенням Свириденко послом у США. Усе це нагадало старий анекдот: «Так це ж вже було!»
Тепер владі доведеться терміново вирішувати, як повертати Федорова і що робити з головнокомандувачем ЗСУ Олександром Сирським. Знайти людину, яка керуватиме військами на 1200-кілометровому фронті в такий складний час, – завдання не з простих. Щоденні втрати росіян сягнули 1300–1500 солдатів, що свідчить про високу інтенсивність боїв.
Сирський – командувач старої школи. Уже підросли молодші, прогресивніші генерали, але у війні досвід і «чуйка» важать дуже багато. Як каже народна мудрість: молоді коні міцні, але можуть понести й розтрощити віз. Старий кінь тягне слабше, зате борозни не псує. Саме Сирський керував обороною Києва та Харківським наступом, і ніхто не назве ці операції невдалими. Однак тепер він загруз у політичних інтригах, що заважає розвитку армії.
Конфлікт між Федоровим і Сирським – це зіткнення поколінь: технократичний підхід проти армійського консерватизму. У стартапах нормально, коли з десяти злітає один. В армії таке неприпустимо. Проте головною причиною звільнення міністра оборони, схоже, стало інше. За даними КМІС, баланс довіри до молодого міністра склав +29%, у президента – +27%. Про Федорова на посаді міністра дізналося 78% українців. Це й стало тригером.
Згадаймо звільнення Залужного, Кулеби, Малюка, ревнощі до Буданова та Кіма. Усі вони «формували політичний імідж» – тобто спілкувалися з суспільством і здобували довіру. У Європі це норма, у нас – прерогатива президента. Сам того не бажаючи, Зеленський створив собі серйозного конкурента. Раптом з’явився кумир: молодий, просунутий технократ. На контрасті із Залужним (який далеко), Будановим (який несе негатив) і «старим» Зеленським. До того ж «репресований» президентом – а ображених в Україні люблять.
