Як Іспанія за 15 років втратила майже всю Америку: роль Наполеона і фатальна помилка короля

Двісті років тому, у 1826-му, впали останні іспанські форпости в Південній Америці — фортеця Кальяо в Перу та архіпелаг Чилое в Чилі. Від колосальної імперії, що простягалася від Каліфорнії до Вогняної Землі, залишилися лише Куба та Пуерто-Рико. Як таке сталося?

Довгий час колонії жили спокійно: Мадрид далеко, океан широкий, тож місцеві еліти — креоли, нащадки іспанців, народжені в Америці, — фактично керували всім самі. Вони купували посади й тихо ігнорували невигідні укази. Але у другій половині XVIII століття Бурбони вирішили „модернізувати“ імперію: збільшили податки, запровадили монополії на тютюн і алкоголь, а креолів почали витісняти з посад, замінюючи їх на приїжджих іспанців, які дивилися на місцевих зверхньо. Обурення накопичувалося.

Детонатором став Наполеон. У 1808 році він під приводом походу на Португалію ввів війська в Іспанію, заманив короля Карла IV і його сина Фердинанда VII у французьке місто Байонна та змусив обох зректися трону. На престол сів брат Наполеона Жозеф. Для Америки це стало екзистенційним шоком: колонії вважалися особистою власністю корони, а не Іспанії. І коли король зник, у пригоді стала стара концепція єзуїта Франсіско Суареса: якщо монарх зникає або стає тираном, суверенітет повертається народу.

Щойно новини про крах Іспанії дійшли через Атлантику, повстання спалахнули майже синхронно. 19 квітня 1810 року Каракас скинув іспанського генерал-капітана, 25 травня те саме зробив Буенос-Айрес, 20 липня — Богота, 18 вересня — Сантьяго-де-Чилі. У Мексиці 16 вересня священник Мігель Ідальго проголосив знаменитий „Клич Долорес“. Спочатку хунти присягали на вірність полоненому Фердинанду VII, але, скуштувавши самоврядування й відкривши порти для британців, повертатися назад уже не захотіли.

Коли у 1814 році Фердинанд VII повернувся на трон, він мав шанс зберегти імперію, перетворивши її на співдружність. Натомість король скасував реформи й кинув на придушення повстань армію генерала Пабло Морільйо. Почався терор: розстріли інтелектуалів, конфіскації майна, відновлення інквізиції. Це лише знищило рештки лояльності. Війна стала тотальною — вирізали цілі міста.

На півдні аргентинець Хосе де Сан-Мартін у 1817 році перевів армію через Анди на висоті понад 4000 метрів, звільнив Чилі, а потім морем пішов на Перу. На півночі Сімон Болівар у 1819-му перетнув затоплені рівнини та крижані гори й несподівано розбив іспанців при Бояці, звільнивши Колумбію, Венесуелу й Еквадор. У липні 1822-го два визволителі зустрілися в Гуаякілі, і Сан-Мартін передав Болівару командування. Останній удар завдав 9 грудня 1824 року генерал Антоніо Хосе де Сукре на плато Аякучо, розгромивши останню велику іспанську армію. За якихось десять років континент перетворився на мозаїку незалежних, але змучених війною держав.