Пластун, офіцер «Омеги», Герой України: історія Андрія Марківа

Андрій Марків народився 3 серпня 1994 року в Надвірній у родині військових. Ще школярем він активно долучався до життя ліцею, а з 2008 року став пластуном у гуртку «Орли». У 2010-му склав присягу і обрав кредо: «Бути вірним Богові та Україні». Згодом допомагав виховувати молодших побратимів і проводив табори.

Після школи Андрій здобув фах механіка у Надвірнянському коледжі, а потім — ступінь бакалавра з транспортних технологій в Івано-Франківському нафтогазовому університеті. Його віддушиною були гори: походи, сноуборд, риболовля. Мріяв колись розділити ці захоплення із сином.

У 2014-му він поїхав на Майдан, а наступного року пішов на строкову службу до Національної гвардії. Пізніше свідомо обрав військову кар’єру, служив у спецпідрозділі «Омега», пройшов АТО/ООС. Після звільнення в запас працював на СТО, одружився, у 2020-му народилася донька.

Із початком повномасштабного вторгнення Андрій повернувся в «Омегу» офіцером зв’язку. Його бойовий шлях пролягав через Київщину, Чернігівщину, Харківщину, Сєвєродонецьк, Серебрянський ліс, Торецьк, Часів Яр і Покровськ. Під час боїв за Часів Яр він із побратимами 40 днів тримався у підвалі й вивів усіх живими.

Торік у родині народився син. Андрій мріяв про мир і про те, як щодня бачитиме, як росте малюк. Останнє повідомлення дружині перед загибеллю було таким: «Доброго ранку, кохання моє, я вас неймовірно кохаю, будьте чемні і дивіться одне за одним».

12 січня 2026 року поблизу Родинського на Донеччині Андрій дістав поранення обох ніг. Побратим перетягнув його в бліндаж, але через щільний обстріл дронів евакуація була неможливою — воїн помер від втрати крові. За мужність його нагородили орденом «За мужність» III ступеня та іншими відзнаками, а 27 червня 2026-го Указом Президента присвоїли звання Героя України посмертно.

Поховали 31-річного захисника на Алеї Слави в Надвірній. У нього залишилися батьки, сестра, дружина та двоє дітей.