Серпень 1920-го: як Варшава стала місцем, де зупинили більшовицьку хвилю

Все почалося ще навесні, коли відроджена Польща та більшовицька Росія зіткнулися у війні, що мала далекосяжні плани. Червона армія після відступу німців із окупованих територій посунула на захід, а Варшава мала власну стратегію: ослабити спочатку «білу» Росію, потім — «червону». У цих планах важливе місце відводилося Українській Народній Республіці.

21 квітня 1920 року Польща та УНР уклали у Варшаві угоду, хоча ціна для українців була високою — Симон Петлюра відмовився від претензій на Східну Галичину та західну Волинь. Спільний наступ на Київ стартував 25 квітня, і 7 травня союзники увійшли до міста, яке більшовики залишили. Але успіх виявився ілюзією: вже 14 травня червоні почали наступ у Білорусі, а кінна армія Будьонного прорвала фронт південніше Києва, змусивши поляків відступити.

Літо 1920-го стало часом, коли більшовицький тиск перетворився на лавину. 4 липня Михайло Тухачевський розпочав масштабний наступ, а його звернення до солдатів лунало грізно: «Через труп білопанської Польщі лежить шлях до всесвітньої пожежі!» Для червоних це був не просто похід на Варшаву, а крок до світової революції. 14 липня вони взяли Вільнюс, і польська влада вдалася до масової мобілізації селян.

16 серпня стало переломним днем. Польський контрнаступ між Віслою та Бугом виявився настільки несподіваним, що за перші 24 години війська просунулися на 45 кілометрів на північ. Червона армія втратила близько 25 тисяч убитими, понад 60 тисяч потрапили в полон, а майже 50 тисяч, відрізаних від відступу, втекли до Східної Пруссії. Британський дипломат лорд д’Абернон назвав цю битву «18-ю вирішальною битвою світу».

Однак тріумф під Варшавою не завершив війну. У вересні більшовики зазнали поразки під Німаном, а на початку жовтня польські війська разом із українськими союзниками підійшли до лінії, яку займали до київського походу. Але суспільство втомилося від війни, і 18 жовтня набуло чинності перемир’я, що означало кінець польсько-українського союзу. Для українців це стало болючою зрадою: їхні сили намагалися битися самостійно, але за місяць були розбиті, а Ризький мир 1921 року поділив землі Білорусі та України без участі самих українців.