Бункер як спадок: чого вчить Албанія Енвера Ходжі

Уявіть країну, яка здобула незалежність після століть чужоземного панування — і одразу отримала територіальні претензії від сусідів, чиї війська зайняли частину її земель. Далі була загальноєвропейська війна, сім іноземних армій на її теренах і таємні домовленості великих гравців про ліквідацію її державності. Суверенітет вдалося відновити лише за два роки після завершення війни, а ще через 19 років країну окупували й анексували, потім один загарбник змінив іншого — і аж потім настало остаточне звільнення.

Саме такий шлях пройшла Албанія. Тож коли до влади прийшов загартований у боях лідер Енвер Ходжа, він вирішив, що Батьківщина має навчитися захищати себе власними силами. Його гасло звучало так: "Кожен мешканець країни – солдат, а народ – армія".

Військова підготовка починалася зі школи, загальний військовий обов'язок охоплював і чоловіків, і жінок, а громадяни віком від 18 до 56 років регулярно проходили збори й вправлялися зі зброєю. Країну вкрили понад 170 тисяч захисних споруд, розрахованих майже на все населення. Столицю оточували 50 концентричних кіл оборонних точок. В окремі роки на цю програму йшло до 20% національного ВВП.

За це Ходжу десятиліттями називали параноїком і божевільним тираном, який розорив злиденну країну безглуздими військовими витратами. Аргументів на його захист не існувало — доки не почалося повномасштабне російське вторгнення в Україну. Постійне очікування нападу та підготовка до нього раптом перестали виглядати як психіатричний діагноз.

Щоправда, жоден із тих бункерів так і не використали за призначенням. Та Ходжа міг вірити, що вороги не нападають саме тому, що країна готова дати відсіч. І мав на що спертися: незалежність Албанії проголосили в листопаді 1912-го, і вже тоді довелося мати справу з грецькими та сербськими військами. У Першій світовій на албанській землі побували армії Австро-Угорщини, Італії, Франції, Греції, Сербії, Болгарії та Чорногорії, а Лондонський договір 1915 року прямо передбачав ліквідацію країни. Відновивши суверенітет у 1920-му, Албанія була анексована фашистською Італією в 1939-му, а за чотири роки італійців змінили німці.

Масове будівництво бункерів Ходжа розпочав після введення радянських військ до Чехословаччини, яке албанці засудили як імперіалістичну агресію. Розірвавши стосунки з Кремлем, він дійшов висновку, що Москва готова атакувати будь-яку соціалістичну країну.

Найсумніше в цій історії те, що практики, остаточно дискредитовані підсумками ХХ століття, після 24 лютого 2022 року постали в новому світлі. Виявилося, що вкладати національний дохід у зброю, а не в комфорт громадян, і зводити укриття замість торгових центрів, беззахисних перед ракетами й дронами, — не безумство, а розважливість. Албанія Ходжі перестала бути гротескним історичним лякалом і стала прикладом, який вивчають прихильники тотальної мілітаризації.

Російський терор руйнує не лише українські підприємства та склади, а й надію, здобуту після Холодної війни. Що інтенсивнішим він стає, то практичнішою здається архаїчна модель країни-фортеці, країни-казарми, країни-бункера — гранично мілітаризованої, де громадяни різного віку та статі є потенційними солдатами, а добробут жертвують заради безпеки. І якщо комусь здається, що люди не захочуть так жити, варто пам'ятати: у критичній ситуації згода населення просто не знадобиться. Бо в бункері не буває демократії та ліберальних цінностей — байдуже, у Москві, Тирані чи Києві.