«Головним твором Франка був сам Франко»: 170 років Каменяреві

Сучасники називали Івана Франка «велетом думки й титаном праці», і це не перебільшення. Поет, письменник, учений-енциклопедист, мислитель, просвітник — він лишив по собі колосальну спадщину: художні, наукові й публіцистичні твори та переклади з десятків мов. Його біографія вражає не менше, ніж доробок.

У радянські часи Франка втискали в канонічний образ «Каменяра» — революціонера-демократа, що боровся за соціалізм. Згадували три арешти, але замовчували, що його сини служили в лавах Українських січових стрільців. Першою в незалежній Україні спробувала переосмислити культову постать літературознавиця Тамара Гундорова — її монографія 1996 року мала промовисту назву «Франко не Каменяр».

Франко пройшов шлях від захоплення соціалістичними ідеями до розуміння їхньої небезпеки як нової бюрократичної тиранії. Він закликав інтелігенцію виконувати «песьовий обов’язок» — служити розбудові повноцінної України, а не бути «в наймах у сусідів». Ці тексти про національне відродження радянська влада ретельно відсікала від читача.

Показовою є спадкоємність: у Вінніпегу зберігається інкрустована бартка з ініціалами І. Ф., яку, за переказом, Франко подарував молодому Євгену Коновальцю. Письменниця Оксана Забужко, якій показали цей артефакт, назвала жест «прекрасним символічним» для розуміння, за що Франко змагався все життя.

Родина Франка теж мала непрості долі. Старший син Андрій помер у 26 років. Тарас воював в Українській галицькій армії, пережив концтабір під Москвою, а згодом став фактичним невільником радянської влади. Петро — інженер-хімік, засновник «Пласту», льотчик УГА — зник після «евакуації» 1941 року. Донька Анна емігрувала до Канади. Онука Зіновія належала до шістдесятників, і її, попри прізвище, переслідував КДБ. Тепер її онуки Юрій та Богдан служать у ЗСУ.

А ще діти залишили теплі спогади про батька: він читав їм казки братів Грімм, перекладаючи німецькою на ходу, любив ходити в гори по гриби босим, сам плести сіті, працювати на сінокосі й навіть брав участь у будові хати. Він вірив у прикмети: згадував, як запалася паска в ту Великодню суботу, коли помер його батько. А ключі, які в дитинстві впустив у криницю, дістали лише, коли він став знаним — тепер їх показують у Нагуєвичах. Таким він і був — суперечливим, невтомним, живим.