«Московію можна подолати лише в Московії»: що написав 22-річний Немирич ще 1634 року

Йдеться про твір, якому майже чотири століття. Немирич писав його як підданий Речі Посполитої, захищаючи спільну з поляками Вітчизну, а на бік козаків перейде лише через 23 роки. Та саме тому текст і цінний: аналітичний апарат «розриву» вже існував до появи політичного суб'єкта, який його втілить.

Автор роздумів фіксує базові риси російської стратегічної культури, які лишаються незмінними і в XVII столітті, і в 2022 році. Це деспотична вертикаль та деіндивідуалізація, де людина — лише ресурс, а брак суб'єктності знизу компенсується мобілізаційним насиллям зверху. Про людей, сформованих за умов рабства, Немирич писав, що вони «ні свободи не прагнуть, ні неволі не відчувають».

Дуже сучасно звучить і його пасаж про тактику московитів — масову війну на виснаження та експлуатацію ресурсів: «надзвичайна сила ворожих військ радше у людях, ніж у воїнах, ґрунтується вона більше на кількості, ніж на якості». По суті, Немирич ідентифікував російський спосіб ведення війни — ті самі «м'ясні штурми» й виснаження супротивника масою та логістикою — за століття до Жукова чи Пригожина.

І головне: «Мосх тільки в Московії може бути подоланий». Це прямий заклик переносити дії на територію супротивника — те, що сьогодні втілюється в стратегії ударів по російському тилу.

Цікаво, що 22-річний Немирич не бачив у козаках суб'єкта, радше ресурс — «юрбиська людей поблизу Дніпра і Буга», що «наче ні до чого нездатні і безправні». Типовий погляд Вертикалі на Мережу. Іронія в тому, що саме ця недооцінена ним сила за 25 років стане і опорою Гадяча, і його ж катом.

Немирич — інтелектуал, канцлер, один із будівничих Гадяцької угоди — загинув не від московських військ. Його вбили на початку вересня 1659 року під час перевороту в Ніжині, який організували ніжинський полковник Василь Золотаренко і переяславський полковник Тимофій Цюцюра проти Гадяцької унії, на хвилі промосковських настроїв частини старшини. Це не «Чорна рада» в буквальному сенсі — та відбудеться за чотири роки, — але своя чорна рада, коли легко запускається механізм внутрішнього таврування, звинувачень у зраді та пошуку «простих рішень».

У 1659 році українська стратегічна культура вже мала точний аналіз російської загрози, розуміння геополітичних союзів і необхідності превентивного стримування, візію розриву з імперським простором. Брак здатності переплавити енергію Мережі у тривалі, захищені інститути привів тоді до Руїни та трьохсотлітньої «колії» підпорядкування.

Сьогодні, опинившись у точці нового історичного розриву, ми складаємо той самий іспит: суспільство довело резильєнтність у протистоянні з московщиною, але головний виклик, окреслений ще Немиричем, залишається — чи зможемо перетворити низову спроможність Мережі на стійкі державні інституції, які не розпадаються в моменти хронічної невизначеності.