Карабах під поглядом дипломатів: чому у Вірменії здійнявся галас

Це був не просто черговий дипломатичний виїзд. Групу іноземних представників, акредитованих в Азербайджані, супроводжував помічник президента, керівник відділу зовнішньої політики адміністрації президента Хікмет Гаджієв. Замість документів і заяв політиків дипломати побачили дороги, будівництво, відновлені міста й села та повернення азербайджанських родин на рідні місця.

Роками навколо Карабаху існувала потужна інформаційна конструкція: історичні міфи, гасла, емоційні кампанії. У ній майже не було місця для історії азербайджанських біженців, зруйнованих міст і сіл, трагедії в Ходжали. Але політична карта й співвідношення сил на Південному Кавказі змінилися, а разом із ними — і реальність на землі.

Друга карабаська війна 2020 року тривала 44 дні й завершилася відновленням контролю Азербайджану над значною частиною його міжнародно визнаних територій. У вересні 2023-го відбулася одноденна воєнна операція, після якої Азербайджан повернув повний контроль над своєю територією. Про оцінки цих подій можна сперечатися безкінечно, але саму зміну реальності заявами не скасувати.

Міжнародна спільнота реагує на такі зсуви передбачувано — адаптується. Ще недавно західні політики й дипломати ставилися до поїздок на звільнені території вкрай обережно, а сьогодні приїжджають, знайомляться з проєктами відновлення й повертаються додому з власними враженнями. Це не про любов чи ненависть, а про прагматизм: держави мають інтереси, дипломати дивляться на факти.

Найгучніше на цей візит відреагував новий голова парламенту Вірменії Рубен Рубінян — він назвав такі заяви безпідставними й такими, що не сприяють миру. Питання лишається відкритим: що саме заважає миру — те, що дипломати побачили Карабах на власні очі, чи спроби й далі використовувати історію як політичну зброю? Суперечки про культурну та історичну спадщину можна вести в університетах, архівах і експертних форматах, із залученням істориків та археологів. Інша річ — робити з кожної такої суперечки доказ того, що мирний процес під загрозою.

Показовою була й історія з фальшивими вірменськими історичними матеріалами, наданими дипломатам, яка викликала в Вірменії справжню інформаційну бурю. Наприкінці 1980-х перетворення історичної пам'яті на політичну зброю вже стало одним із чинників, що призвели до вірменсько-азербайджанського конфлікту. Далі були війна, окупація, вигнання людей, сотні тисяч біженців і внутрішньо переміщених осіб, зруйновані міста й села, геноцид у Ходжали та десятиліття ненависті.

Інший бік цієї розмови адресований Азербайджану. Перемога — не привід розслабитися, а навпаки, привід бути особливо уважними: сьогодні країна має зовсім інші можливості й зміцнілі міжнародні позиції. Сила держави вимірюється не лише полем бою, а й здатністю після перемоги побудувати мир — відновити Карабах, повернути туди людей, розвивати економіку й транспортні коридори, зміцнювати зв'язки з Туреччиною, Грузією та іншими сусідами.

Мирний Азербайджан не має бути слабким Азербайджаном, а сильний не має прагнути нової війни — у цьому й полягає формула, яку варто розуміти і в Баку, і в Єревані. Вірменії ж потрібна не мрія про реванш, а нова державна стратегія, побудована на можливостях майбутнього, а не на спробах переглянути минуле. Як сказав Шарль де Голль: "Історія не вчить нічого, якщо її не слухають".