«Мене вистачило тільки на 4,5 роки»: чоловік із Олешок дістався Волині з одним рюкзаком

Олешки на Херсонщині вже понад пів року фактично відрізані від світу: безперервні бої, заміновані дороги, удари безпілотників і жодного безпечного маршруту на виїзд. За словами місцевих, продуктові магазини тут зачинилися ще в січні, а приватні поставки їжі трапляються дедалі рідше. З травня люди залишилися без належного забезпечення продуктами, питною водою та ліками.

Дружина Андрія виїхала ще у 2022 році — тоді в місті було спокійно, і ніхто не вірив, що все так зміниться. Сам він залишався до останнього. «Я сильний, але мене вистачило тільки на 4,5 роки», — каже чоловік про життя в окупації. За цей час у його будинок прилетіло шість дронів: перший — два роки тому, він пошкодив дах, який Андрій полагодив власними руками. Згодом удари розбили дві автівки у дворі, вікон не залишилося зовсім, постраждали й ворота.

Двічі чоловіка рятував пес, який усі ці роки жив разом із ним. «Вони чують раніше», — пояснює Андрій: тварина починала гавкати ще до прильотів, і це не раз давало йому час сховатися. Тепер вони повертаються разом. Останній удар міг стати смертельним: того дня Андрій приготував обід, поставив усе на стіл і вийшов з кімнати — вже навіть не пригадує, що саме хотів перевірити. Прилетіло саме туди, де за кілька секунд до цього він мав сісти їсти.

Небезпечно й просто ходити вулицями: дрони супроводжують людей від дому і назад, нависаючи над головою цілою «сіткою». Рухатися потрібно повільно, бігти категорично не можна. Андрій розповідає, як не раз, помітивши російський дрон, показував йому все, що ніс у руках, аби продемонструвати, що не має при собі нічого небезпечного. «Найстрашніше, коли летить ззаду. Я заходив за ворота і просто сідав одразу на землю з полегшенням», — згадує він. На землі ж повсюди лежать міни-«пелюстки», часто заховані навіть у консервних банках, тож доводиться одночасно дивитися і під ноги, і в небо.

Будинки обстрілюють, якщо в сусідніх порожніх оселях поселяються російські військові. Раніше, розповідає Андрій, місцеві самі палили свої домівки, аби не дати військовим «заселитися» туди або врятувати майно від мародерів. Після 16–17 години люди вже не виходять на вулиці — саме тоді по будинках ходять мародери й забирають усе, що можуть, навіть консервацію. Одного ранку, згадує чоловік, знайшли вбитого сусіда; він описує жорстокі деталі знущань, а також те, що його погріб був повністю пограбований.

Поранених доводиться возити на садових тачках, а загиблих рідні ховають просто на городах. Деякі тіла ще з весни залишаються в морзі — без документів, потрібних для офіційного поховання, тож могили копають у власних дворах. Окрема проблема — продукти: завезти їх у місто практично неможливо, люди намагаються садити хоч щось, аби вижити. Маленька картоплина коштує 1500 рублів — орієнтовно 750 гривень. «Раніше ми таку навіть не збирали на полі», — згадує пан Андрій. Перед зустріччю з рідними він показав фото 2020 та 2022 років — баня, яку зробив власноруч, зустрічі з друзями. Декого з тих, хто був на цих знімках, уже немає.