П'ятий рік війни: чому українці перестали розуміти одне одного

Україна вже п'ятий рік живе у стані війни, але психіка кожного з нас — у власному вимірі. Хтось досі проживає лютий 2022-го, хтось — втрату дому, а хтось уже планує майбутнє. Це явище психологині називають асинхронністю травми: коли одна історична подія розколює суспільство на мільйони різних реальностей.

Найбільша пастка — очікувати, що всі реагуватимуть однаково. «Як ти можеш сміятися?», «Скільки можна жити війною?», «Ти не розумієш, що ми пережили» — такі фрази руйнують дружбу і родини. Люди сперечаються не про факти, а про те, як правильно переживати біль. І щоразу програють, бо неможливо синхронізувати те, що ніколи не було однаковим.

Травма не знає календаря. Вона живе у нервовій системі, яка рахує не дати, а загрозу. Для одного вибух уже минув, для іншого — триває щоночі. Тому двоє людей, які стояли поруч під час обстрілу, через місяць можуть опинитися у протилежних психологічних світах: один повернеться до роботи, інший не вийде з дому без тремтіння. І жоден не сильніший і не слабший — просто їхні нервові системи виконують різну роботу.

Особливо боляче це видно у стосунках між військовими та цивільними, тими, хто лишився, й тими, хто виїхав. Люди починають несвідомо порівнювати втрати, доводити, чий біль «справжніший». Але травма не визнає рейтингів. Вона лише просить бути побаченою.

Психологиня наводить приклад клієнтки, яка виїхала з Київщини й обурювалася, що на заході люди святкують весілля та ходять у ресторани. Відповідь фахівчині змусила її замислитися: а чи хотіла б вона, щоб війна накрила всю країну і не лишилося жодного безпечного місця? Жінка зізналася, що після цього їй стало легше дихати.

Інша клієнтка відчуває провину, коли сміється, бо її чоловік на фронті. А її сестра, яка повернулася з-за кордону, каже, що не має права скаржитися, бо «не була тут». Обидві носять провину, але кожна вважає чужий біль вагомішим за свій.

Як уціліти серед цього? По-перше, перестати порівнювати глибину ран: біль не вимірюється в грамах. По-друге, дозволити собі свою реальність, навіть якщо вона здається «легшою» — тривога очікування теж ранить. По-третє, не вимагати від інших свого темпу зцілення. Хтось вже будує майбутнє, хтось ще не може спати — і обоє мають рацію.

Нас може з'єднати не спільна швидкість болю, а спільне право на нього — яким би він не був.