«Медіа може прогледіти подію року»: програмний директор «Детектора медіа» — про 25 років видання

Історія знайомства автора з «Телекритикою» та «Детектором медіа» почалася не з редакційного завдання, а з повені 2008 року. Живучи тоді в Чернівцях, він бачив, що для місцевих це трагедія номер один, а от у загальнонаціональних ефірах події майже не було. Пізніше на «Телекритиці» трапилася колонка Ігоря Куляса «Хроніка лінивого ньюзруму» — про те, як муніципальний канал «Чернівці» пропонував центральним каналам матеріали про повінь, але в Києві знаходилися важливіші приводи. До теми центральні медіа дійшли з кількаденним запізненням і переважно через синхрони чиновників. Цей текст автор запам’ятав добре: медіа здатно прогледіти подію року просто тому, що дивиться не туди.

Пізніше була співпраця з Рухом «Чесно», де матеріали «Телекритики» про політичну джинсу в медіа були постійним джерелом. Після Революції Гідності разом із колегами, зокрема й з ТК, він заснував Реанімаційний пакет реформ — коаліцію аналітичних центрів, які взялися дотиснути ключові реформи. Однією з перших гучних перемог РПР став закон про Суспільне мовлення, ухвалений у квітні 2014 року. «Телекритика» відіграла тут важливу мобілізаційну роль, докладно фіксуючи кожен крок реформи: що зависло, хто гальмує, яке рішення потрібне.

Згодом автора обрали до наглядової ради Суспільного, де спільними зусиллями довели до створення юрособи й провели перший в історії держави відкритий конкурс на очільника мовника. Приблизно на цьому етапі й застало запитання Наталії Лигачової, чи не порадить вона когось на посаду програмного директора. Перебираючи знайомих, автор зрозумів: це робота мрії. Так він опинився в «Детекторі», де, окрім програмної діяльності, курував напрям медіаграмотності. Тоді її в Україні розвивали переважно через школи й університети, а команда зосередилася на дорослих, яким щодня доводиться вирішувати, чому вірити в телевізорі, соцмережах чи розмовах зі знайомими. З палітри контентних проєктів згодом виріс «Індекс медіаграмотності українців» — щорічне соціологічне дослідження про критичне мислення дорослого населення.

Курйозів за роки роботи теж вистачало. Один із найкумедніших стався в день, коли соцмережами й багатьма авторитетними медіа розлетівся фейк про смерть короля Чарльза. Автор саме вийшов із запису на «1+1», коли до нього підбігла знімальна група ТСН із проханням прокоментувати цей фейк. Він щось пояснив про перевірку інформації, аж тут журналістка поставила наступне питання: «А чому ж тоді „Детектор медіа“ це поширив?» Відповідь довелося давати в камеру, ще не бачивши допису: «Якщо ми це справді опублікували і помилилися — подивіться, що редакція робитиме далі. Відповідальне медіа не замітає помилку під килим, а визнає її і пояснює аудиторії». Після ефіру в робочому чаті на нього чекало полегшення: колеги вже перепросили, виправили допис і перетворили власну помилку на маленький урок із медіаграмотності.

Найбільше за душу зачепила інша історія. На початку великої війни на Українському Радіо почала виходити рубрика на основі матеріалів «Детектора» зі спростуванням російських фейків. Згодом автор дізнався про слухача з оточеного Чернігова: без світла й інтернету він слухав радіо, а потім у черзі почув один із розібраних в ефірі фейків і зміг пояснити людям, чому це неправда. Українське радіо записало його свідчення до сторіччя мовника. Ще одна слухачка, Ірина Ковач, яка пережила піврічну російську окупацію під Херсоном, розповіла, як ця програма допомогла їй та односельцям «зберегти зв'язок з реальністю» в умовах повної відсутності інших українських медіа. Щоденне спростування російської брехні було нагадуванням: Росія тут не назавжди.

Коли йдеться про «Детектор», згадуються насамперед люди — команда однодумців, які не просто ходять на роботу, а прагнуть досягти змін. І трохи про спадщину: 25 років «Телекритика» і «Детектор медіа» документували й осмислювали історію українських медіа — що вони показували й чого не помічали, про що сперечалися, де помилялися, як змінювалися і як це впливало на суспільство, політику та зовнішній курс.