Україна на «штучному диханні»: майже 200 мільярдів доларів і тривожні паралелі з Південним В'єтнамом

Закордонні гроші покривають соціальні та гуманітарні виплати, дефіцит бюджету, закупівлю зброї та обладнання. Без них українська держава воєнного часу просто не вижила б — як пацієнт, під'єднаний до апарату штучного дихання.

Це не унікальна ситуація. Економіку Південної Кореї за президента Лі Син Мана відкрито називали «економікою допомоги»: до кінця 1950-х американські вливання давали близько половини доходів бюджету. Лише завдяки США країна уникала масового голоду, оплачувала імпорт і утримувала величезну армію. Але економічне диво сталося значно пізніше — і в країні, де вдалося досягти сталого перемир'я.

У Південному В'єтнамі, де війна не припинялася, ефект був ще сильнішим: зовнішні дотації покривали 80–90% видатків сайгонського уряду. Легальний експорт скоротився до 15–20 мільйонів доларів на рік, а імпорт на понад 750 мільйонів щороку купували за американські гроші — не рахуючи прямих військових поставок. З поправкою на інфляцію сумарна допомога Південному В'єтнаму склала 193,8 мільярда сучасних доларів — майже стільки ж, скільки отримала Україна.

Зазвичай розмова про такі суми зводиться до корупції. І справді, Південна Корея 1950-х, Південний В'єтнам 1960-х та Україна 2020-х мають схожі тенденції. Але навіть якщо допомога розподіляється чесно, вона змінює правила гри: держава перестає критично залежати від платників податків і може не зважати на їхні потреби. Що більше грошей надходить ззовні, то менше влада думає про внутрішніх «годувальників».

Саме тому докори про непідготовленість бізнесу до повітряної війни виглядають наївно: завжди є надія, що зовнішні дотації покриють збитки. У цьому сенсі це український стратегічний козир — у Росії такого немає. Підтримка Китаю, Ірану чи Індії непряма, це радше пігулка від фінансового головного болю, а не штучне дихання: ніхто не збирається компенсувати мільярдні збитки від українських ударів.

Теоретично Україна могла б не боятися ескалації йти на підвищення ставок, жертвуючи цілими галузями. Але на практиці цей сценарій має серйозні вади. По-перше, немає гарантії, що допомога закриє будь-яку дірку: вже зараз для фінансування Сил оборони бракує 27 мільярдів доларів, і в ЄС не розуміють, звідки такий дефіцит. По-друге, минулого року США після повернення Дональда Трампа раптово перестали бути головним донором, і Києву довелося терміново переорієнтовуватися на Європу.

Але тепер і в Європі лунають заклики перекрити кран — з вуст політиків, які набирають популярності. Про це відкрито говорять праві популісти з Alternative für Deutschland після тріумфу на виборах у Саксонії-Ангальт. У схожому дусі висловлюється керівництво французького Rassemblement national, а шанси Марін Ле Пен перемогти навесні 2027 року — найвищі за її кар'єру.

Для України це величезний ризик, а для Кремля — вікно можливостей. Росія не має стимулів завершувати війну, що зайшла в глухий кут: навпаки, вигідно тягнути час, чекаючи на вибори у Франції та зміни європейського ландшафту. Розрахунок простий — Україна, прив'язана до апарату штучного дихання, може зіткнутися з наслідками різкого відключення. Саме так сталося з Південним В'єтнамом у 1973–1975 роках.