Три порядки денні, які визначають, якою буде Україна після війни

Безпековики думають про війну, відбудовники — про зруйновану інфраструктуру, економічні міністерства — про зростання, соціальні установи — про переселенців і ветеранів. А євроінтеграцію часто додають до цього списку як ще один адміністративний процес. У житті ж усе це — одне рішення: залишатися в селі чи ні, будувати завод у цьому місті чи в іншому, шукати ветеранові роботу чи започатковувати власну справу.

Тому експерти Юрій Третяк і Юрій Кобаль пропонують дивитися на Україну як на три взаємопов'язані порядки денні, які діють на одній території. Перший — стійкість: безпека, цивільний захист, безперервність послуг, енергетика, евакуація. Другий — відновлення: житло, школи, лікарні, дороги, комунальна інфраструктура. Третій — зростання: продуктивні робочі місця, інвестиції, навички, сполученість і конкурентоспроможність на ринку ЄС.

Пастка в тому, що «відновлення» звучить як повернення до стану до лютого 2022 року. Але демографія, економіка й потреби регіонів уже інші. Одні території втратили людей та підприємства, інші прийняли переселенців і релокований бізнес швидше, ніж устигли пристосувати житло, транспорт і лікарні. Прикордонні регіони отримали нову роль у торгівлі та логістиці, прифронтові змушені ухвалювати довгострокові рішення в умовах невизначеності. Тож питання не в тому, як відбудувати все на тому самому місці, а які послуги давати в громаді, які — спільно для кількох громад, де люди реально житимуть і працюватимуть.

Автори наголошують: сильні громади залишаються основою, але чимало викликів — мережі лікарень, профосвіта, ринки праці, транспортні коридори, енергетика — виходять за межі однієї громади. Регіон при цьому не має бути просто передавальною ланкою для вказівок із Києва чи збирачем проєктних заявок. Його завдання — поєднувати місцеві потреби із ширшими системами й допомагати ухвалювати цілісні рішення.

Ключова ідея — від переліків проєктів перейти до портфелів. Бо школу можна відбудувати, навіть якщо не буде дітей чи вчителів. Лікарню — оснастити без персоналу й транспорту. Індустріальний парк — звести без енергопостачання та інвесторів. Формально все виконано, але як інструмент політики кожен такий проєкт провалився. Портфель же об'єднує інфраструктуру, послуги, навички, фінансування та приватні інвестиції навколо одного результату.

Окрема тема — Розділ 22 переговорів про вступ до ЄС, присвячений регіональній політиці. Назва технічна, а суть проста: чи вміє Україна так організувати інституції, планування й інвестиції, щоб великі публічні кошти давали відчутний і тривалий результат у різних типах територій. Автори застерігають: не варто чекати вступу чи майбутнього фінансування, щоб почати цю трансформацію — систему потрібно будувати вже зараз.

І ще одне: стратегія воєнного часу не означає негнучкості. Вона має визначати сталий напрям, але передбачати сценарії, перегляд і портфелі, які можна прискорити, перепроєктувати чи відкласти. Бо повоєнна модель зростання формується вже сьогодні — тим, де осідають люди, які підприємства виживають, яку інфраструктуру відновлюють і чи стають інституції спроможнішими.