Конституція США: як Батьки-засновники зреагували б на сучасну Америку

Чотири сторінки пергаменту, підписані 17 вересня 1787 року, досі визначають життя наймогутнішої країни світу — щоправда, з чималою кількістю поправок. Напередодні 250-річчя незалежності США варто згадати, що саме закладали в цей документ Джеймс Медісон, Александр Гамільтон і Джордж Вашингтон — і як далеко сучасна держава відійшла від їхніх уявлень.

Делегати Філадельфійського конвенту щойно вирвалися з-під влади британського монарха Георга III і панічно боялися, що на американській землі з'явиться новий король. Стаття II Конституції описує повноваження президента дуже скупо: для творців документа це був передусім головний адміністратор, жорстко обмежений Конгресом. Гамільтон у «Федералісті №70» писав про потребу «енергійної виконавчої влади», але навряд чи уявляв ті масштаби, які історик Артур Шлезінгер назвав «імперським президентством».

Сьогодні очільник Білого дому — головнокомандувач найдорожчої військової машини в історії, тримає ядерні коди й може за лічені хвилини знищити цивілізацію. Батьки-засновники ж панічно боялися постійної армії в мирний час, вважаючи її головним знаряддям деспотизму. До того ж виконавчі укази стали інструментом фактичного обходу законодавчої влади: Конгрес, задуманий як головний рушій політики й єдиний орган, що оголошує війну, нерідко лишається пасивним спостерігачем, поки президент відправляє дрони чи військових на інші континенти або запроваджує глобальні санкції. Для Медісона така концентрація влади в одних руках була б прямою зрадою ідеалів республіки.

Не менший страх у творців Конституції викликали «фракції» — те, що ми звемо політичними партіями. У прощальному зверненні 1796 року Вашингтон благав націю уникати партійного розколу, пророкуючи «почергове панування однієї фракції над іншою, що загострюється духом помсти». Медісон у «Федералісті №10» сподівався, що велика територія та розмаїття інтересів не дадуть жодній групі узурпувати владу. Натомість Америка перетворилася на арену майже племінної війни між двома партійними машинами, а механізм стримувань і противаг за умов гіперполяризації часто веде до повного паралічу.

Показово, що політики дедалі частіше обирають саботаж заради електоральних балів замість компромісу — як це робили делегати 1787 року, поєднуючи інтереси великих і малих штатів через Коннектикутський компроміс. А медіа й алгоритми соцмереж капіталізують цей саботаж і гнів, перетворюючи опонентів на екзистенційних ворогів. Конгрес, задуманий місцем шляхетних дебатів, став майданчиком нескінченної передвиборчої кампанії та обміну вірусними образами.

Кажуть, наступного дня після підписання Конституції містянка Елізабет Пауел запитала у Бенджаміна Франкліна: «Що ви нам дали, докторе? Республіку чи монархію?» І почула знамениту відповідь: «Республіку, якщо ви зможете її зберегти». За два століття США справді розширили межі свободи — скасували рабство, запровадили загальне виборче право. Та інституції тріщать під вагою глобальної гегемонії та внутрішньої непримиренності. Пергамент вижив, але країна, якою він керує, здалася б його творцям небезпечною і глибоко чужою.